Із-за хмари, усміхаючись, виглядає золотавий місяць. Вітер, мов непослушне маля, грається хмарами, які вже не витримують пестощів і набирають сірого кольору. Вітер не вщухає. Обезсилені хмари гублять дрібненькі сльози, які зрошують землю. Деякі з них падають на металеву крівлю будинку, утворюючи монотонний стукіт. Слухаючи мелодію дощу, яка собою наповнює кожен куточок, підходиш до вікна, зупиняєшся і разом з тобою зупиняється час. Відчуття спокою наповнює серце. Спостерігаєш за каплями дощу, які вдаряються об вікно і маленьким струмочком, мов по щоці, котяться вниз, утворюючи мініатюрне озерце.
Сльози неба цілющі, вони дають життя.
Буває, що і небо нашої душі покривається сірими думками, які виринають через різні життєві обставини. Деколи відчуваєш, як біль зсередини пнеться назовні, але терпиш. Терпиш, бо не хочеш показати, що ти слабкий, що тобою можуть заволодіти почуття, а ще страшніше, коли хтось побачить. І в цьому наша слабкість – в нашій гордості. Саме мужність полягає у тому, щоб не боятися свої почуття виливати через сльози.
Сам Христос плакав, щоб не тримати болю у своєму серці. Пам’ятаймо, що сльози зцілюють. Не біймося плакати і довіряти Богові наше життя. Адже добрий Господар ніколи не доломить надломаної вітки, але підв’яже і буде піклуватися про неї. А коли вона одужає, то господар радіє, дивлячись на плоди.
Фото: wallpapersok
